Wednesday, 17.01.2018, 14:55
Home Sign Up RSS
Welcome, Guest
Section categories
Participants of the ISO-2009 [4]
Participants of the International student olympiad of a 2009 year
Participants of the ISO-2010 [32]
It is a category for those who going to make an attempt the forces in the olympiad of 2010. Это категория для тех кто собирается попробовать свои силы в олимпиаде 2010 года
Participants of the ISO-2011 [0]
Participants of International student Internet-olympiad from discipline are Safety of living of man Участники Международной студенческой Интернет-олимпиады по дисциплине - Безопасность жизни и деятельности человека
Students [22]
Students are student in a center preparation to participating in an olympiad and also students of internal and extra-mural form teaching wich studying disciplines related to safety of man and nature. Студенты обучающиеся в Центре подготовки к участию в олимпиаде, а также студенты очной и заочной формы обучения, изучающие дисциплины связанные с безопасностью человека и природы.
Our poll
Оцените мой сайт
Total of answers: 850
Statistics

Total online: 1
Guests: 1
Users: 0
Home » 2012 » September » 8 » БІЗНЕС І ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ФОРМАЛЬНИЙ І НЕФОРМАЛЬНИЙ ПІДХОДИ.
11:28
БІЗНЕС І ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ФОРМАЛЬНИЙ І НЕФОРМАЛЬНИЙ ПІДХОДИ.
БІЗНЕС І ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ФОРМАЛЬНИЙ І НЕФОРМАЛЬНИЙ ПІДХОДИ.
Питання:
1. Економічна теорія права відповідальності
2. Система екологічного страхування і реалізація екологічної відповідальності.

1. Економічна теорія права відповідальності
Види відповідальності
Відповідальністю є застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові наслідки застосування санкцій. У свою чергу господарсько-правова санкція становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб, величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина майново-примусового впливу на правопорушника, який може застосувати до нього кредитор або відповідний орган (суд, арбітражний суд).
Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін "економічні" означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобов'язання.
Термін "майнові санкції" є юридичним еквівалентом попереднього терміна і означає, що з точки зору форми господарсько-правова відповідальність є юридичною відповідальністю. Цю відповідальність застосовують лише у правовій формі, якою є передбачені законом або договором майнові (економічні за змістом) санкції.
Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють: 1) відшкодування збитків; 2) штрафні санкції; 3) оперативно-господарські санкції; 4) конфіскація; 5) господарсько-адміністративні штрафи; 6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції; 7) господарсько-організаційні санкції.
Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічне врегульовано законом. По-перше, визначено юридичні підстави його застосування: "В разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки" (ч. 1 ст. 203 ЦК). По-друге, визначено види втрат кредитора, які визначаються як збитки. Це витрати кредитора; втрата або пошкодження його майна; доходи, які він одержав би, якби боржник виконав зобов'язання (ч. 2 ст. 203 ЦК). Як правило, збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного розміру. Саме в цьому полягає універсальність їх застосування. Проте труднощі в обрахуванні їхнього розміру зумовлюють складність застосування зазначеної санкції. По-третє, законодавець застосовує офіційне тлумачення збитків та певні способи визначення їхнього розміру.
Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних статей Цивільного кодексу та інших законодавчих актів:
у відносинах купівлі-продажу між господарюючими суб'єктами. Так, продавець зобов'язаний повідомити покупця про всі права третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 229 ЦК). Якщо продавець продав річ, але на порушення договору не передає її покупцеві, останній має право вимагати передачі проданої речі і відшкодування збитків, спричинених простроченням виконання (ст. 231 ЦК), або відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків. Аналогічні права має продавець у разі відмови покупця прийняти продану річ або заплатити за неї встановлену ціну (ст. 232 ЦК). Якщо продана річ неналежної якості, покупець як один з альтернативних варіантів може вимагати розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 234 ЦК);
у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної (ч. 2 ст. 253 ЦК);
згідно з договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за невиконання або неналежне виконання обов'язків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою (ч. 1 ст. 356 ЦК);
у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач зобов'язані відшкодувати перевізникові збитки, завдані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, неправильних навантаження, пакування, кріплення вантажу;
у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди) збитки відшкодовуються суб'єктами господарювання за правилами статей 440-442, 450-453 ЦК.
Чинним господарським законодавством передбачаються й інші випадки відшкодування господарюючими суб'єктами збитків. Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб'єктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції. Розмір цієї відповідальності загалом залежить від ступеня серйозності господарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові збитку. Крім того, штрафна відповідальність може застосовуватися "понад завдані збитки", якщо законом або договором не встановлено інше.
Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).
Загальне поняття штрафів як відповідальності у господарських відносинах визначає законодавець. Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу "штрафом визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання".
Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідальності:
- факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора);
- протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору і т. ін.;
- причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв'язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є об'єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей зв'язок необхідно доводити відповідними доказами;
- вина господарського правопорушника. Це негативне суб'єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого. Вина у господарській і юрисдикційній практиці - це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності:
наявність у особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання;
невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. Формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушника. У такому разі діє принцип презумпції вини, тобто "відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання" (ст. 209 ЦК). Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, арбітражний суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення (ст. 211 ЦК).
За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язання вини кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від виконання зобов'язання. Інше може бути встановлено законом.
Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобов'язаннях між суб'єктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 ЦК).
Вина підприємства (господарюючого суб'єкта) - це вина його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення конкретних працівників, дія або бездіяльність яких спричинили невиконання зобов'язань чи заподіяння шкоди.
Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.
Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків потрібна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пені) досить лише двох з них: факту господарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Функції господарсько-правової відповідальності визначаються як сукупність дій щодо застосування до правопорушника у сфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування.
Основними функціями господарсько-правової відповідальності є:
Стимулююча. Господарсько-правова відповідальність, яка по­лягає в застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобо­в’язання. Стимулювання є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до неї економічних санкцій. Ця функція притаманна практично всім видам санкцій, передбачених або санкціонованих нормами господарського права. Вона має на меті, насамперед, вдовольнити економічний інтерес потерпілого суб’єкта шляхом стимулювання (економічного, майнового) правопорушника до правомірних дій. Є тут і суспільний інтерес. Реаль­не виконання господарських зобов’язань підприємствами і організаціями означає нормальне задоволення суспільних потреб у продукції, роботах, послугах.
Штрафна. Відповідальність суб’єктів господарських правові­дносин є однією з форм юридичної відповідальності. Вона викли­кається протиправною поведінкою (господарським правопорушен­ням, невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань) пра­вопорушника. В такому розумінні господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією на вже скоєні протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями. Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).
Попередження правопорушень. Суть цієї функції полягає в тому, що завдяки застосуванню відповідальності не тільки усу­вається факт господарського правопорушення, а й застосовуються (господарським судом чи судом загальної юрисдикції) правові за­ходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як поперед­жувальний засіб господарсько-правова відповідальність найбільш ефективна в тих випадках, коли має місце матеріально-правовий зв’язок відповідальності господарюючого суб’єкта з матеріальною відповідальністю його працівників, передбаченою трудовим пра­вом. Відшкодування господарюючим суб’єктом збитків, сплата неустойки, штрафу чи пені – це так звані невиробничі витрати, які відносяться на прибуток підприємств та організацій. Отже, від недобросовісних (неправомірних) дій окремих осіб майнові втрати несуть трудові колективи. На сьогодні важливого зна­чення набуває персоніфікація матеріальної відповідальності гос­подарюючих суб’єктів, застосування майнових заходів згідно з нормами трудового права до працівників, винних у застосуванні санкцій до господарюючого суб’єкта.
Компенсаційна. Сутність компенсаційної функції господарсь­ко-правової відповідальності полягає у відновленні порушеного правопорушенням майнового стану потерпілого шляхом застосу­вання на його користь компенсаційних майнових санкцій, стягува­них з порушника.
У договірних та інших зобов’язаннях кредитор завжди ризикує своїм майновим становищем внаслідок порушення зобов’язання боржником. Тому правові системи цивілізованих країн відпра­цювали і мають у своєму арсеналі засоби правового захисту, які зна­ходяться у потерпілої сторони зобов’язання. Ці засоби ґрунтують­ся на так званому праві справедливості і застосовуються або безпо­середньо потерпілою стороною, або правозастосовним органом. Найбільш юридичним, універсальним і дієвим засобом правового захисту потерпілої сторони зобов’язання, яке застосовується тра­диційно “по праву справедливості”, є відшкодування збитків. Суть цього методу полягає в тому, що кожне порушення договору чи іншо­го зобов’язання дає потерпілій стороні право на відшкодування збитків, яких вона зазнала. Так, ст. 546 Цивільного кодексу Ук­раїни називається “Види забезпечення виконання зобов’язаня”. Термін “забезпечення виконання” якраз і вказує на те, що дана форма відповідальності виконує компенсаційну функцію.
Таку саму функцію законодавець покладає і на неустойку. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, зав­даних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.
Інформаційна. Факт пред’явлення претензії, позову, стягнення збитків чи неустойки – це інформація про неблагополучний стан, наявні хиби у господарській діяльності суб’єкта. Крім того, це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в органі­зації.
Відповідальність можна визначити, як граничну величину майново-примусового впливу на правопорушника, який може за­стосовувати до нього кредитор, господарський суд чи суд загаль­ної юрисдикції.
Основними формами господарсько-правової відповідальності є:
Економічна – негативний економічний вплив на правопо­рушника з метою стимулювання його до виконання взятих зобо­в’язань.
Майнова – вплив на правопорушника шляхом безпосереднього застосування майнових санкцій.
Види господарсько-правової відповідальності розрізняються залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм в теорії права розрізняються такі види господарсько-правової відпові­дальності:

Відшкодування збитків – відповідальність, юридичною підставою якої є застосування у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником. Він зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки, що передбачено ст.ст. 224–229 Господарського кодексу України. Збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного розміру. Саме в цьому полягає універсальність їхнього застосування. Проте труднощі в обрахуванні їхнього розміру зумовлюють складність за­стосування зазначеної санкції.
До збитків, що підлягають відшкодуванню, відносяться:
– вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна;
– додаткові витрати (вартість додаткових робіт чи затрачених матеріалів), понесені стороною, яка зазнала збитків;
– втрачений зиск;
– матеріальна компенсація моральної шкоди.
Відшкодування збитків як майнова санкція застосовується:
– у відносинах купівлі-продажу між господарюючими суб’єктами. Так, продавець зобов’язаний повідомити покупця про всі пра­ва третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 611 Цивільного кодексу України). Якщо продавець продав річ, але на порушення договору не передає її покупцеві, останній має право вимагати передачі проданої речі і відшкодування збитків, викликаних простроченням ви­конання (ст. 612 Цивільного кодексу України), або відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків. Подібні права має про­давець у разі відмови покупця прийняти продану річ або заплатити за неї встановлену ціну (ст. 664 Цивільного кодексу України). Якщо продана річ неналежної якості, покупець як один з альтернативних варіантів може вимагати:
– у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної (ст. 269 Господарського кодексу та ст. 712 Цивільного кодексу України);
– відповідно до умов договору підряду на капітальне будівництво відповідальна за невиконання або неналежне виконання обов’язків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою (ст. 322 Гос­подарського кодексу та ст. 837 Цивільного кодексу України);
– у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач зобов’язані відшкодувати перевізникові збитки, зав­дані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, пакуванні, кріпленні вантажу (ст.ст. 313, 314 Господарського кодексу та ст. 920 Цивільного кодексу України);
– у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди) збитки відшкодовуються господарюючими суб’єктами відповідно до ст.ст. 440–442, 450–453 Цивільного кодексу України.
Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних заходів із запобігання заподіянню збитків іншому суб’єкту господарської діяльності.
Сторона позбавляється права на відшкодування збитків, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов’язаня (ст. 226 Господарського кодексу України).
Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність до тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб’єктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні санкції. Розмір цієї відповідальності залежить від ступеня серйозності гос­подарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові збитку.
Штрафна відповідальність застосовується згідно із законо­давством у вигляді штрафних економічних санкцій, встановлених нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.). Згідно із ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

При цьому Господарським кодексом визначено, що:
– штрафом є неустойка, нарахована у відсотках від суми невиконаного чи неналежним чином виконаного зобов’язання;
– пенею є неустойка, нарахована у відсотках від суми не своєчасного виконаного грошового зобов’язання за кожний день перевищення терміну його виконання.
Тобто штраф і пеня – це види неустойки. При цьому штраф може встановлюватись за будь-яке порушення господарських зобо­в’язань, в той же час пеня – лише у випадку перевищення терміну виконання грошових зобов’язань. Відмінність пені від штрафу полягає в тому, що пеня – це тривала неустойка, яка обчислюється за кожний день перевищення терміну платежу, не виконаного у передбачені зобов’язанням терміни.
Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України штраф і пеня нараховуються у відсотках до суми невиконаної частини зобов’язань або у визначеній фіксованій грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язань незалежно від ступеня виконання, чи в кратному розмірі до вартості товарів, робіт або послуг. Для недопущення нанесення збитків власній фінансово-господарській діяльності контрагентам за договором необхід­но визначати неустойку лише у відсотках від суми невиконано­го чи неналежним чином виконаного зобов’язання.
Розмір штрафної санкції визначається ст. 231 Господарського кодексу, відповідно до якої його розмір узгоджується сторонами при укладенні договору. Зменшувати розмір штрафних санкцій, згідно зі ст. 233 Господарського кодексу України, може лише суд у випадку, якщо вони надмірно великі порівняно із збит­ками кредитора.
Статтею 550 Цивільного кодексу України встановлено, що кредитор не має права на неустойку, що якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання. Це означає, якщо господарюючий суб’єкт порушив зобов’язання і він доведе, що це порушення трапилося випадково або внаслідок фарс-мажорних обставин, то він звільняється від відповідальності за їх порушення. У такому випадку неустойка з боржника не вираховується. При цьому, зок­рема, не вважається недотриманням умов власних зобов’язань контрагентом боржника відсутність на ринку товарів, які необхідні для виконання зобов’язань, а також відсутність у нього ж (боржника) необхідних засобів для виконання зобов’язань.
За загальним правилом розмір неустойки повинні визначати сторони при укладенні угоди. При цьому у випадку не встановлення законом розміру неустойки за взаємною згодою сторо­ни можуть його збільшити або зменшити.
В той же час для неустойки за грошовими зобов’язаннями є певні обмеження. Зокрема, на підставі ст. 343 Господарського кодексу і ст. 4 Закону України “Про відповідальність за своєчасне ви­конання грошових зобов’язань від 22 листопада 1996 р.№ 543/ 96-ВР, розмір пені не повинен перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України, що діє на період нарахування пені.
Сума пені, яку необхідно сплачувати боржнику у випадку невиконання ним грошових зобов’язань за договором, розрахо­вується у наступному порядку. Наприклад, заборгованість по оплату товарів станом на день сплати пені становить 10 000 грн. Пеню необхідно розраховувати за 240 днів (кількість днів взята умовно). Облікова ставка НБУ –7 %, відповідно подвійна облікова ставка НБУ – 14%. Сума пені, яку повинен сплатити боржник, становить:

10 000 грн х 0,14 : 365 х 240 = 920,55 грн.

Статтею “Недобросовісна конкуренція – Антимонопольний комітет” ст.257 Господарського кодексу України встановлений загальний термін позовної давності – три роки. Однак, для неус­тойки за статтею “Загальні умові регулювання господарських відновин” ст. 258 Господарського кодексу встановлений скоро­чений термін позовної давності – один рік. В той же час, виходячи із норм Господарського кодексу у випадку відсутності домо­вленості між сторона договору про розмір неустойки (пені), боржник, який перевищив терміни сплати коштів за умовами договору, за вимогою кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період невиконання зобов’язань.
Суму неустойки не потрібно вважати як компенсацію вартості товарів (робіт, послуг), а значить, і рахувати її базою для сплати податку на додану вартість.
Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на попередження господарського правопорушен­ня чи зменшення його шкідливих наслідків. Вони застосовуються безпосередньо самими суб’єктами господарських правовідносин в оперативному порядку. За своєю спрямованістю оперативно-господарські санкції ст.236 Господарського кодексу України поділяються на такі види:
Одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною у разі порушення зобов’язання іншою стороною.
Відмова управненою стороною від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного іншою стороною.
Встановлення додаткових гарантій належного виконання зобов’язань, якщо інша сторона змінила умови зобов’язан­ня.
Відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушила зобов’язання. Оперативно-господарські санкції можуть використовуватись одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

2. Система екологічного страхування і реалізація екологічної відповідальності.

Страхування екологічних ризиків виникло в Європі на-прикінці XX ст. Його поява була визначена всім ходом розвит-ку політичних і економічних процесів у Європі, пов’язаних зі станом навколишнього середовища, що для густонаселеної Європи нині злободенною проблемою. Багато країн Європи почали послідовно розвивати законодавство про охорону навколишнього середовища. Для успішного розвитку і реалізації такого законодавства потрібні були гарантії, тому наявність розвинутої страхової індустрії стало необхідним.
Основними при цьому є умови страхування, які на Заході за традицією ототожнюються з видом страхового поліса. Система полісів екологічного страхування в європейських країнах розвивалася на основі системи старих полісів страхування відповідальності.
Європейський комітет зі страхування (Сотгіе Еигореап Без Аззигапсез, СЕА) виділяє чотири основні сформовані системи полісів:
• стара система полісів загальної відповідальності. Ця система не розрізняє раптове (випадкове) і поступове забруднення;
• тотальне вилучення забруднення із загальної відповідальності і з необов’язковим (факультативним) страхуванням раптового і випадкового збитку;
• страхування загальної відповідальності, що покриває тільки випадкове і раптове забруднення;
• страхові поліси по екологічних ризиках є спеціалізованими і містять поступове забруднення.
Період з 1980 по 1990 рік вважається перехідним в історії розвитку екологічного страхування в європейських державах. Страхові компанії стали поєднувати ризик забруднення на-вколишнього середовища з іншими ризиками, включаючи їх у договори страхування загальної відповідальності. Різні країни досягли різних успіхів у розвитку цього страхування.
Так, у Німеччині з появою указу СЕКСЬА у 1980 році страховики почали набувати деякого досвіду в області позовів з екологічної відповідальності.
В Англії ввели спеціальні поліси по страхуванню екологічної відповідальності на початку 1990 року.
В Угорщині на сьогодні існує, мабуть, найсуворіша законодавча система в області екологічної відповідальності.
В Іспанії ж, навпаки, ще не розроблена законодавча база для страхування екологічної відповідальності, можна лише використовувати деякі статті законодавства по загальній відповідальності.
В інших європейських країнах так чи інакше до кінця XX ст. страхування екологічної відповідальності почало набирати темпів.
Можна сказати, що в Європі довгий час не приділяли належної уваги питанию екологічної відповідальності. Зростання поінформованості про стан навколишнього середовища, на-громадження статистичних даних і розвиток законодавчої ба-зи, безумовно, вплинули на зміни в області страхового покриття екологічних збитків страховими компаніями.
Реакцією європейських страховиків на розвиток суспільних поглядів у цей перехідний період стало одночасне застосування страхових полісів двох зразків:
• загальної відповідальності (ЗВ);
• екологічної відповідальності (ЕВ).
На основі полісів страхування екологічної відповідальності страхові компанії можуть працювати в області екологічного забруднення більш ретельніше, точніше оцінювати рівень своєї потенційної відповідальності і розраховувати величиям премій.
Переважна частина страховиків Англії і Німеччини наполягали на тому, щоб фірма могла укладати з одним і тим же страховиком договори страхування як ЗВ, так і ЕВ. Такий підхід мае як економічні, так і організаційні причини: у випадку, якщо одна страхова компанія пропонує фірмі договір страхування ЕВ, а інша ЗВ, то в майбутньому можуть виникнути суперечності щодо того, хто з них буде відповідати за еко-логічний збиток.
Щоб уникнути таких розбіжностей і зменшити витрати по угодах необхідно, щоб той самий страховик надавав обидва поліси. Отже, обидва контракти повинні укладатися разом одним страховиком. Такий підхід, безумовно, розумний, але, на жаль, практика показує, що попит на договори по ЕВ дуже низький.
У Європі дотепер не існує загального екологічного страхування. У більшості країн Європи страхові компанії, що працюють з полісами ЗВ, пропонують страхування тільки від раптового і випадкового забруднення.
У 1991 році в Англії Асоціацією Британських Страховиків (Аззосгаігоп о/ Вгіігзк Ітигегз) було розроблене керівництво, що вилучало з полісів ЗВ відповідальність за забруднення на-вколишнього середовища за винятком раптового і несподіваного забруднення. Отже, якщо фірма бажала застрахувати свою відповідальність за поступове забруднення навколишнього середовища, вона повинна була оформити договір страхування ЕВ. Таким чином, Асоціація стимулювала придбання одночасно двох полісів - ЗВ і ІВ. Такі відносини практикуються сьогодні у всіх європейських країнах, за винятком Угорщини.
Через невдалі формулювання в старих договорах, у зв’язку зі змінами в законодавчій системі загалом завдяки теоретичній непідготовленості страховики виявилися незахищеними перед новою реальність. Наслідком був той факт, що фірми-страхувальники, знаючи про свої ризики більше за страховиків, з якими вони не хочуть ділитися вичерпною інформацією, виявляються в більш вигідному становищі, ніж страховики, що призводить до зменшення страхових тарифів по ЗВ.
До гальмуючих факторів розвитку екологічного страху-вання належить також те, що премії по страхуванню ЕВ істот-но більші, ніж по страхуванню ЗВ. Тому фірмам вигідно зберігати договори страхування ЗВ.
У Німеччині нова політика страхування ЕВ є більш обмеженою в області страхових виплат, ніж колишня система страхування загальної відповідальності. Страховики гарантують покриття лише 40% збитку, спричиненого раптовим і випадко-вим забрудненням земних і водних ресурсів, і тільки 20% -збитку, зумовленого джерелом заражения.
Ступінь розвитку екологічного страхування в середині 90-х років у європейських країнах демонструє табл. 1.

Таблиця.1
Частка екологічного збитку, що покривається страховими компаніями Європи
Країна Річний екологічний збиток (млрд. дол. США) Частка екологічного збитку, що
Покривається полісами ЕВ, %
Німеччина 16-109 0,1-1
Іспанія 13,0 0,1
Італія 7,2 0,1
Великобританія 100 2,0

На її основ! можна зробити висновок про недостатній розвиток екологічного страхування в Європі. Це пов’язано і з обережністю страховиків, і з не достатньою розробленістю законодавчої бази, що, з одного боку, не передбачає невідворотної відповідаль-ності за забруднення навколишнього середовища, з іншого – не змушує потенційних страхувальників укладати договори страхування. Однак сам факт існування екологічного страхування в умовах зростаючого попиту на нього свідчить на користь його розвитку в майбутньому.
Для страхування екологічних ризиків у вигляді їх потенційної масштабності створюються страхові пули. Страховий пул об’єднує страхові компанії з метою поділу фінансових ресурсів, відповідальності, проведення експертизи і зменшен-ня ризику. Це особливо важливо для країн, у яких переважа-ють невеликі страхові компанії. Пули створені в Італії, Іспанії і Голландії.
Через пули страховики можуть, об’єднавши зусилля, ввести стандартні для всіх процедури. Наприклад, управління і здійснення інспекцій об’єкта й аудиту. Так, італійський пул має свій власний штат експертів по екологічних ризиках. Такий поділ ресурсів і експертизи має привести до зменшення витрат за угодами (операційними витраами) у страховиків.
Операційні витрати за індивідуальними полісами в Італії завдяки використанню пула рівні 38% і приблизно співвідносні з подібними витратами у Великобританії (25–35%) та Німеччині (40%). Поза пулом витрати за угодами могли б бути набагато вищими у зв’язку з особливостями італійського страхового ринку.
Іншою перевагою пула є розподіл ризику між страховиками. Зменшений ризик робить екологічне страхування більш привабливим для страховиків. Це особливо важливо на ранніх етапах розвитку маркетингу, коли ризик недооцінки величини премії високий і відсутній достатній досвід роботи в цій області.
У Росії нині також розробляються федеральна і регіональна системи екологічного страхування. Її складові – страховий фонд підприємства і фонд взаємного страхування – створю-ються регіональними і галузевими об’єднаннями екологічно небезпечних підприємств. Вони призначені для компенсації невеликих збитків за рішенням судових органів за позовами потерпілої сторони. Розмір внесків і величина компенсації збитків вирішуються спільно учасниками в кожному конкретному випадку. Ці два фонди є допоміжними стосовно фонду страхування екологічного ризику.
Фонд страхуванняя екологічного ризику забезпечує захист інтересів третіх сторін у разі заподіяння ним збитку забрудненням, а також компенсацію збитків самого страхувальника.
Досягнуто розуміння, що страхове відшкодування має по-кривати збитки, пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю, пошкодженням і втратою майна, погіршенням умов життя, вит-ратами на очищения забрудненої території. Однак на практиці до повного втілення в життя ризик-менеджменту екологічних ризиків ще далеко.
Страхування екологічного ризику здійснюється як на добровільній основі, так і на обов’язковій. Обов’язкове страхування охоплює підприємства і виробництва, внесені до переліку екологічно небезпечних об’єктів. Добровільне страхування не мае обмежень ні для страховика, ні для страхувальника.
Величина екологічного збитку від аварійного забруднення оточуючого середовища є базою для групування підприємств і виробництв:
• група А: екологічно особливо небезпечні, імовірність аварії 0,09 і потенційний екологічний збиток від неї -110 тис. дол. на рік;
• група Б: екологічно небезпечні, імовірність аварії 0,085, потенційний екологічний збиток від забруднення -80,0 тис дол. на рік;
• група В: екологічно мало небезпечні - імовірність аварії 0,059 і потенційний екологічний збиток > 1,0 тис. дол. на рік.
Шдприємства групи А і Б підлягають обов’язковому стра-хуванню за екологічною відповідальністю.
Все зазначене дозволяє зробити висновок про те, що еко-логічне страхування в країнах Європи перебуває на почат-ковій стадії свого розвитку і не покриває збитку, який завдається як природі, так і окремим людям. Однак сама його поява свідчить про те, що перші кроки вже зроблені.

Важливим важелем економічного стимулювання природоохоронних витрат є здійснення обов'язкового й добровільного державного та інших видів страхування громадян та їхнього майна і доходів підприємств на випадок шкоди, завданої внаслідок забруднення навколишнього середовища та погіршення якості природних ресурсів. Це визначено в законі України "Про охорону навколишнього природного середовища". Однак порядок і положення про екологічне страхування законодавством не визначені.
Страхування є засобом запобігання наслідкам екологічного ризику в господарській діяльності, оскільки його мета полягає в забезпеченні захисту від непередбачених випадків. Якщо компенсація завданої шкоди потерпілому обґрунтовується правом відповідальності винуватця, то виникає питання про страхування відповідних ризиків.
Побоюючись ризику, потенційні винуватці, що вимушені робити виплати потерпілим, готові свій ризик перекласти на страхувальника за визначену плату.
Потерпілих улаштовує, що винуватець застрахований, бо тоді для них зменшується ризик не отримати взагалі (чи отримати недостатньо) компенсацію через неплатоспроможність винуватця. В інтересах потерпілих держава в обов'язковому порядку деякі небезпечні для третіх осіб види діяльності примушує забезпечувати попереднім покриттям збитків із боку суб'єктів такої діяльності.
У міжнародній практиці страховий ризик визначається як явище, здатне спричинити певні втрати, яких можна уникнути за рахунок купівлі страхового полісу. До сфери екологічного страхування належить страхування ризику понаднормативних викидів і скидів шкідливих речовин, екологічних збитків унаслідок екологічних катастроф, екологічне страхування нових технологій тощо. В обов'язковому й добровільному страхуванні екологічних ризиків використовують кілька видів страхових договорів та полісів. У разі страхування відповідальності за фізичні й майнові шкоди третій особі, як цього вимагає законодавство у сфері поводження з твердими відходами, застосовують два основні поліси:
• поліс страхування всебічної генеральної відповідальності за шкоду навколишньому середовищу;
• поліс страхування відповідальності за шкоду навколишньому середовищу.
З погляду страхового покриття є дві форми полісів:
на основі претензій;
на основі екологічних ситуацій, що склалися.
Для введення державного обов'язкового екологічного страхування (на відміну від добровільного) в Україні слід прийняти відповідний закон, у якому б визначалися як провідна страхова компанія (компанії), так і порядок утворення й функціонування державного екологічного страхового фонду.
Порядок добровільного корпоративного екологічного страхування визначається відповідними договорами, правилами й нормами цивільного законодавства. В Україні для введення добровільного екологічного страхування потрібно прийняти Типове положення про порядок екологічного страхування, яке б уводилося в дію розпорядженням уряду держави (як це зроблено в Російській Федерації).
На підставі Типового положення страхові організації розробляють свої Правила з добровільного екологічного страхування. Доцільно в цих правилах передбачити положення щодо страхового екологічного аудиту, який дає змогу розв'язувати завдання визначення параметрів об'єктів страхового поля (оцінювати ступінь екологічної небезпеки підприємств і виробництв, розмір можливих збитків і тарифних ставок страхових внесків).
Страхова організація з екологічного страхування надає страховий захист цивільної майнової відповідальності страхувальникам за шкоду, завдану третім особам унаслідок раптового, неупередженого й неочікуваного забруднення навколишнього природного середовища. Страхувальниками виступають корпорації, підприємства всіх форм власності, які є юридичними особами.
Страхові платежі виплачуються страхувальниками за тарифними ставками, що встановлюються залежно від розмірів річного обороту підприємства. На підставі даних про сплату платежів страхувальникам надається страхове свідоцтво (поліс). Від цього часу договір екологічного страхування набуває чинності. Зауважимо, що перед укладанням договору екологічного страхування страхувальник проводить огляд свого підприємства (здійснює екологічний аудит).
Умови страхування екологічної відповідальності (франшиза) передбачають встановлення граничних виплат страхового відшкодування (лімітів відповідальності) і власної участі страхувальника в оплаті збитків.
Головне завдання екологічного страхування — компенсація страхувальникам збитків, що виникають унаслідок випадкового забруднення навколишнього природного середовища, додаткове фінансове забезпечення екологічної безпеки при додержанні інтересів усіх сторін договору, зменшення платежів за забруднення.
Екологічне страхування створює взаємну економічну зацікавленість страхувальників і страхових організацій у зниженні ризику забруднення навколишнього природного середовища. Страхувальник зацікавлений у підвищенні своєї екологічної безпеки й тому, що з підвищенням імовірності аварій зростають ставки страхових внесків. Крім того, у вигляді заохочення безаварійності страхувальник одержує низку економічних пільг — пільгові
умови подовження страхового договору, залучення додаткових ресурсів із фонду превентивних заходів страхувальника на проведення природоохоронних чи запобіжних заходів. Тим більше зацікавлена в зниженні екологічного ризику страхова організація, яка з цього приводу здійснює низку попереджувальних заходів, організовує проведення екологічного аудиту стану страхувальника. Страхова організація може використовувати частину фонду превентивних заходів на екологічний аудит страхувальника, поліпшення служби моніторингу тощо.
Одна з функцій екологічного страхування полягає в ефективному вкладанні приватного капіталу. Екологічне страхування надає значний вибір методів екологічного стимулювання вкладання капіталу, причому у виробництво природоохоронного обладнання й проведення природоохоронних робіт, що в інвесторів вважається невигідним сектором інвестування. Це досягається ринковими важелями: прибуток від екологічного страхування безпосередньо залежить від стану навколишнього природного середовища, а стан середовища — від системи превентивних природоохоронних заходів. Джерелом коштів тут є
резерв превентивних природоохоронних внесків, що утворюється в страховій організації.
Для корпоративної системи управління привабливою є стратегія екологічного страхування із самоучастю: якщо страхування не покриває всю шкоду і винний сам зазнає збитків від певної частини цієї шкоди (що характерно для України), то самоучасть у проведенні заходів підвищує рентабельність корпорації чи окремих її підприємств. Тобто корпоративна система екологічного управління приймає на себе (разом із страхувальником)
частину страхового ризику. У цьому випадку підсилюється діяльність екологічного страхування в напрямку екологічної модернізації виробництва із залученням трьох джерел: страхових платежів (премій), які включаються до собівартості продукції або входять у рахунок екологічних платежів за забруднення; власного капіталу; мотивації захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб (примусовий економіко-правовий механізм
відповідальності).
Висновки
В умовах реформування економіки, систем управління, зміни форм власності, переходу на принципи збалансованого розвитку система корпоративного управління все більше набуває значення національної рушійної сили гармонізації відношень суспільства і Природи.
Екологічні вимоги до системи корпоративного управління сформульовані у Всесвітній програмі дій на XXI століття, Хартії Міжнародної торгової палати (ІСС), Європейському регламенті з екологічного управління і аудиту, міжнародних стандартах серії ISO 14000. Ці вимоги забезпечують корпораціям не тільки власну екологічну безпеку, а й значні економічні вигоди та інвестиційну привабливість.
Для забезпечення дотримання міжнародних екологічних вимог, національного природоохоронного законодавства і захисту власних інтересів товаровиробника корпорації змушені створювати в загальній системі управління підсистеми корпоративного екологічного
управління з власними загапьносистемними і спеціальними функціями.
Загальносистемні функції корпоративного екологічного управління визначаються відповідно до державних стандартів серії ДСТУ ISO 14001, 14004. їхнім системоутворювальним елементом є розробка та здійснення корпоративної екологічної політики з відповідним забезпеченням системного аналізу вихідного стану, стратегічного планування, вибору альтернативних рішень, організації їх реалізації, коригування й мотивації.
Спеціальні функції корпоративного екологічного управління визначаються відповідно до міжнародних стандартів серії ISO 14000. Вони полягають в оцінюванні характеристик екологічності та життєвого циклу продукції, у проведенні екологічного маркування, екологічної сертифікації та екологічного аудиту. Ці функції поки не мають законодавчого закріплення в Україні, але необхідність їх актуалізації визначена національною стратегією Європейської інтеграції, вимогами до діяльності українських корпорацій у європейському й міжнародному конкурентному середовищі. Спеціальні функції корпоративного екологічного управління спрямовані як на забезпечення корпоративної ідентичності життєдіяльності, так і на підвищення еколого-економічної ефективності.
існують також спеціальні механізми забезпечення ефективності функціонування системи корпоративного екологічного управління ікорпорації в цілому. Це корпоративна програма екологічного аудиту, корпоративний екологічний маркетинг, інжиніринг, лізинг, екологічне страхування й екологічна модернізація (оздоровлення) виробничої системи.
Кожен із цих механізмів потребує своєї стандартизації (регламентування) в загальній системі корпоративної стандартизації управлінських і виробничих функцій, спрямований як на зменшення природоохоронних платежів, загальнодержавні норми яких невпинно
зростатимуть, так і на підвищення ефективності інвестиційної діяльності та ресурсозбереження.
Особливе значення має екологічна модернізація виробничої системи, орієнтована на некапіталомісткі заходи і створення умов для впровадження систематичного процесу екологічного оздоровлення.

Список рекомендованої літератури

Програма дій "Порядок денний на XXI століття" ("AGENDA-21"). —К.: Інтелсфера, 2000.
Шевчук В. Я., Саталкін Ю. М., Навроцький В. М. Екологічний аудит. — К.: Вища шк., 2000.
Модернізація виробництва: системно-екологічний підхід / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький та ін. — К.: Символ-Т, 1997.
Підготовка та проведення лізингових операцій в сфері екології:
Практичні рекомендації / За ред. Ю. В. Сосюрко. — К.: "Аверс", 2000. Екологічне підприємництво: Навч. посібник / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький та ін. — К.: Мета, 2001. Єкологізація енергетики: Навч. посібник / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. — К.: Вища освіта, 2002.
Ада Демб Ф. -Фрідрих Нойбауер. Корпоративне управління / Пер. З англ. — К.: Основи, 1997.
Масютин С. А. Механизмы корпоративного управления. — М.: Финстатинформ, 2002.
Николаева С. А., Шебек С. В. Корпоративные стандарты. — М.:
Книжный мир, 2002. Дес Дерлоу. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття
рішень. — К.: "ВсеУВИТО", Наук, думка, 2001.
Ойхман Є. Г., Попов Э. В. Реинжиниринг бизнеса. — М.: Финансы и статистика, 1997.
Альфред Эндрес. Экономика окружающей среды. — К.: Либідь, 1995.
Міжнародний стандарт ISO 14040 "Оцінка життєвого циклу. Параметричний аналіз життєвого циклу". Пашков Є. В., Фомин Г. С., Красный Д. В. Международные стандар-
ты ИСО 14000. Основы экологического управления. — М.: ИПК Издательство, 1997.
Category: Students | Views: 1364 | Added by: iso-2009 | Rating: 0.0/0